Конституційна скарга на захист потерпілих і цифрового правосуддя

Конституційна скарга на захист потерпіліих і цифрового правосуддя 

Правозахисник Хабібуллін подав конституційну скаргу і на захист прав потерпілих щодо неконституційності частини 6 статті 232 КПК: справа, яка може змінити кримінальний процес і залишити слід в історії або як дізнавач нацполіції Беняк та фігурант кримінальних проваджень Фазекош можуть «увійти в історію» національною цифровою реформою КПК

16 травня 2025 року у День пам’яті християнського святого, одного з основоположників чернецтва у святій древній Київській Русі преподобного отця Феодосія Печерського (Дальні печери) - український правозахисник Вадим Хабібуллін звернувся до Конституційного Суду України з резонансною конституційною скаргою, що теж має всі шанси стати історичним прецедентом у сфері захисту прав потерпілих у кримінальному процесі. 

Суть конституційної скарги — оскарження неконституційності частини 6 статті 232 Кримінального процесуального кодексу України, яка фактично позбавляє потерпілих права бути допитаними в режимі відеоконференції зі свого помешкання навіть у разі наявності технічних засобів, електронного підпису й підтвердженої ідентифікації через державні цифрові сервіси.

Ця норма, на переконання правозахисника Хабібулліна, не просто застаріла й архаїчна — вона суперечить статтям 3, 8, 24, 32, 55 та 64 Конституції України, а також міжнародним стандартам «цифрової справедливості», закріпленим, зокрема, у статтях 6 та 13 Європейської конвенції з прав людини. 

У конституційній скарзі зазначено: держава не має права вимагати фізичної присутності службової особи біля потерпілого, якщо така присутність не є об'єктивно необхідною, і якщо особа має змогу пройти електронну верифікацію, скориставшись державним застосунком «Дія», відеозв’язком, кваліфікованим підписом та іншими цифровими засобами.

Підставою для подання цієї конституційної скарги стала позиція слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, викладена в ухвалі від 14 травня 2025 року у справі №308/2507/25 (1-кс/308/2296/25). Цією ухвалою суд відмовив у задоволенні скарги Хабібулліна  на постанову дізнавача нацполіції Беняк А.Р., який категорично відмовився допитати потерпілого в режимі відеоконференції, попри наявне клопотання, посилання на цифрові канали зв’язку (месенджери, офіційна електронна адреса, зареєстрована в ЄСІТС), і, головне — можливість провести допит без ризику для достовірності, ідентичності або конфіденційності. Усе це – відбувається у рамках резонансного кримінального провадження №12025078030000025, відомості про яке були внесені до ЄРДР 09.01.2025 року за частиною 1 статті 353 КК України (самовільне присвоєння повноважень) — фігурантом у якому є скандально відомий голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош, який згідно медіа також обгрунтовано та публічно звинувачується у звʼязках із зрадником і агентом ФСБ рф Медведчуком та підроблені собі диплому про вищу юридичну освіту і свідоцтва адвоката, про також здійснюється кримінальне розслідування.

Саме О.Фазекош, який, за твердженням потерпілого, грубо перевищив повноваження, самовільно привласнивши функції органу адвокатського самоврядування, тепер може «увійти в історію» не лише як фігурант кримінальних проваджень, а й як особа, дії якої стали поштовхом для системного перегляду правового регулювання дистанційної участі потерпілих у досудових розслідуваннях. Адже саме справа О.Фазекоша напевно змусить Конституційний Суд України вперше за всю історію звернути увагу на дискримінаційний характер ч. 6 ст. 232 КПК України.

У своїй конституційній скарзі Вадим Хабібуллін не лише вказав на пряме порушення прав потерпілого, а й послався на юридичну наукову публікацію «Відеоконференція та інші інструменти цифрової справедливості на папері й у дії: від дізнавача до Страсбурга» провідного фахівця і правозахисника – професора О.М. Дроздова (доктора юридичних наук, заслуженого юриста України, адвоката, члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України, члена Апеляційної палати НАЗЯВО, член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді, почесного професора кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони (м. Барселона, Королівство Іспанія), професора кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна), доцента кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна), де обґрунтовано: чинне формулювання норми створює дискримінацію для потерпілих у порівнянні з обвинуваченими на стадії судового розгляду, де участь з дому вже передбачена нормами КПК. 

Таким чином, держава ставить потерпілих у завідомо гірше процесуальне становище лише через стадію провадження та місце їх перебування, що є абсолютно неприйнятним у світлі принципів рівності, справедливості та правової визначеності.

У разі позитивного рішення Конституційного Суду ця конституційна скарга може стати не просто прикладом персонального захисту права на доступ до правосуддя в цифрову епоху, а й відкриє шлях до комплексного оновлення кримінального процесу, адаптованого до умов пандемії, війни, переміщення населення, інвалідності та технологічного прогресу. 

Українське правосуддя має бути справедливим — не лише на папері, а й у дії. І завдяки конституційній скарзі правозахисника Хабібулліна — тепер у Конституційного Суду з’явився шанс це довести.

Бо як завжди надихає Хабібуллін: «і далі буде з Божою милістю»

+++

РЕЗЮМЕ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ 

До КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ 

Від ВАДИМА ХАБІБУЛЛІНА 

КОНСТИТУЦІЙНА СКАРГА 

Суб’єкт права на конституційну скаргу – Хабібуллін Вадим – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає статтям 3, 8, 24, 32, 55, 64 Конституції України (є неконституційною), частину 6 статті 232 Кримінального процесуального кодексу України (Закон від 13.04.2012 № 4651-VI), яку просить перевірити з урахуванням принципу jura novit curia (суд знає закон) – у тій частині, яка обмежує можливість участі потерпілого у досудовому розслідуванні в режимі відеоконференції лише випадками, коли така особа перебуває у приміщенні, що розташоване на території, підвідомчій іншому органу досудового розслідування, або в межах іншого населеного пункту, де цей орган розташований, тобто фактично не дозволяє потерпілому брати участь у допиті дистанційно зі свого житла чи іншого приміщення, навіть якщо він має належні технічні засоби, кваліфікований електронний підпис і проходить ідентифікацію через національні електронні сервіси, що, на думку автора клопотання, є формальним, надмірним, непропорційним і дискримінаційним обмеженням, яке порушує права потерпілого на доступ до правосуддя, на рівність перед законом, на недопущення дискримінації за місцем проживання та технічною можливістю участі в процесуальних діях, порушує принцип верховенства права, правову визначеність і заборону свавілля, створює необґрунтовану вимогу фізичної присутності службової особи, яка технічно може бути замінена сучасними засобами захисту ідентичності – відеозв’язком, електронним підписом, відеозаписом, державним застосунком «Дія», суперечить практиці Європейського суду з прав людини та міжнародним стандартам цифрової справедливості, а також, як обґрунтовано в юридичній науковій публікації (наукова правова публікація професора О.М. Дроздова та інших науковців - Відеоконференція та інші інструменти цифрової справедливості на папері й у дії: від дізнавача до Страсбурга), ставить потерпілого на досудовій стадії у гірше становище, ніж обвинуваченого на стадії судової, де така участь допускається навіть із власного житла, порушуючи статті 3 Конституції України (гідність і права людини як найвища соціальна цінність), 8 (верховенство права), 24 (рівність і заборона дискримінації), 32 (недоторканність приватного життя), 55 (право на правовий захист), 64 (гарантії непорушності прав і свобод), – суперечить міжнародним зобов'язанням України, зокрема статті 6 (право на справедливий суд) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, – а отже, частина 6 статті 232 КПК України є неконституційною у тій частині, яка унеможливлює участь особи у досудовому розслідуванні дистанційно зі свого помешкання або іншого місця, попри наявність усіх необхідних правових і технічних засобів для такої участі - в режимі відеоконференції.